Мотивація у дітей з РДУГ

Це не наукова робота, не реферат. Це роздуми про особливості мотивації людей з РДУГ. Розгляньмо, що ми знаємо про особливості мозку людей з РДУГ і про мотивацію взагалі, а тоді зробимо висновки.

1. Нейробіологія

Ми знаємо про таку нейробіологічну особливість роботу мозку при РДУГ як брак дофаміну. Дофамін – нейромедіатор, хімічна речовина, що бере участь у передачі сигналів між нейронами, тобто клітинами мозку. На що впливає дофамін (https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC3122071/)?

• На енергійність при досягненні мети. Тобто на прагнення чогось, на готовність докладати зусиль для досягнення бажаного. Гризуни, які мали можливість обрати багато їжі через багато зусиль (лізти по драбині, тягнути незручний важіль) чи мало їжі через мало зусиль, поводилися по-різному в залежності від рівня дофаміну. При цьому бажання більше їжі не зникало – якщо зусиль ніяких, щур завжди обере більше їжі. Але якщо дофаміну мало, а потрібні зусилля – він обере мало зусиль. У нашому людському світі це означає прокрастинацію, тобто відкладання на потім. Одна з головних причин прокрастинації – це необхідність докласти зусиль.

• На усвідомлення зв’язку між діями і наслідками. Тобто діти з РДУГ можуть буквально «забувати», що було минулого разу, коли вони щось зробили. Формування такого зв’язку – критично важливе для цілеспрямованої діяльності. Діти з РДУГ, відповідно, мають труднощі з розумінням, які дії ведуть до яких наслідків, тому їм важче бути цілеспрямованими, організованими.

• На навчання через підкріплення. Ми знаємо, що ефективним методом допомоги є поведінкові втручання (нагороди, підкріплення), але також бачимо, що на дітей з РДУГ вони діють гірше, ніж на інших.

• На повернення до діяльності після відволікання. Тому відволікання руйнують діяльність при браку дофаміну.
  

Дофамін «подобається» мозку, тому людина схильна робити те, що сприяє надходженню дофамін. Якщо дофаміну дефіцит – мозок жваво реагує на все, що «цікаво», мозок потребує достимуляції. Тому люди з РДУГ легко відволікаються – адже їх посилено вабить все «цікаве», як спраглого цікавить вода.

2. Психологія

Серед численних теорій мотивації одна з найбільш експериментально підтверджених – Теорія самодетермінації Едварда Десі (чи Дечі?) та Річарда Раяна. У цьому підході розділяється внутрішня мотивація, тобто те, що спонукає до активності зсередини, і зовнішня регуляція. Здорова людина розглядається як така, що діє «зсередини», почувається відповідальною за своє життя і так далі. Брак внутрішньої мотивації в діяльності характеризується відчуттями невдоволеності, нещастя, фрустрації тощо.

Внутрішні мотиви у людей однакові, їх три:

• Автономія – прагнення контролювати, що і як робити, слідувати за своїми інтересами, бути самостійними. Тобто якщо дитина збирає леґо сама, їй цікавіше, ніж коли ми їй постійно кажемо, що, куди і як чіпляти.

• Компетентність – прагнення відчувати успіх, досягнення, майстерність. Тобто дитина радіє, коли щось виходить, коли вона чогось навчається, коли долає труднощі, коли її хвалять (підтверджують досягнення) тощо.

• Соціальні зв’язки – прагнення належати до групи, мати стосунки, визнання та прийняття важливими іншими. Тобто дитина діє так, щоб дії мали якесь значення, були важливими, щоб це визначало її належність до групи.

Зовнішня регуляція відбувається на чотирьох рівнях (від поверхневого до глибинного):

• Батіг і пряник. Чисті зовнішні мотиви. Точка регуляції знаходиться поза людиною – дорослі побачили поведінку, нагородили.

• Інтроєкції – те, що «сказали, значить так треба». Точка регуляції вже ніби «всередині», тобто людина сама регулює поведінку, але сприймається як несвоя. «Чищу зуби, бо так навчили». Деякі звички так працюють.

• Регуляція через ідентифікацію – поведінка визначається цілями та цінностями, які підтримує людина. «Я так роблю, бо це важливо для суспільства».

• Інтегрована регуляція – сприймається як повністю своя, точка регуляції інтегрована в особистість. Тут мотиви сприймаються як внутрішні, але є зовнішніми за характером. Приклад: «Я доглядаю хвору бабусю, бо як інакше? Це ж моя бабуся».

Зовнішні мотиви не є чимось поганим, але існують цікаві ефекти.

• У довгій перспективі внутрішні мотиви значно ефективніші за зовнішні. Тобто дитина буде довше старанно вчитися, коли їй цікаво. Якщо ж вона вчиться заради нагороди (оцінки, подарунку), їй швидше набридає.

• Зовнішні мотиви в короткій перспективі часто сильніші за внутрішні. Тобто якщо дитині дати вибір – робити те, що цікаво, чи те, за що дадуть гарну нагороду, дитина часто обере друге. Саме так ми мотивуємо дітей покинути гру і прибратися в кімнаті – за нагороду.

• Зовнішня мотивація може «вбивати» внутрішню. В експерименті діти малювали з цікавістю, після чого їм запропонували нагороду за малювання. Отримавши нагороду, бажання займатися малюванням «безплатно» впало. І це суттєвий ризик, наприклад, оціночної системи в школі. Якщо дитині подобається навчатися, оцінки можуть «вбити» цей інтерес.

• Зовнішня мотивація може погіршувати продуктивність діяльності, якщо її додати до внутрішньої. Наприклад, коли дитина вирішує задачі з математики на швидкість з цікавості, якщо пообіцяти нагороду, швидкість вирішення або точність можуть погіршитися.

• Але зовнішня мотивація (наприклад, похвала) може й помітно покращувати діяльність, що є внутрішньо мотивованою (наприклад, компетентністю – бажанням досягнути).

• Значимі інші впливають на «заглиблення» зовнішніх мотивів. Тобто якщо поводитися гарно каже улюблена вчителька, внутрішня мотивація зв’язку впливає на поглиблення зовнішньої мотивації – до рівня інтроєкції, або, якщо вчителька обґрунтовує, на рівня ідентифікації (з часом).
  

3. Висновки

Тепер поєднаємо ці знання. Далі чисті спекуляції без можливості послатися на дослідження. З одного боку, внутрішня мотивація загалом краща у вихованні, навчанні, діяльності. З іншого боку, вона явно пов’язана з образом майбутнього результату (компетентність), зв’язком дій та наслідків (компетентність та зв’язки з іншими), зусиллями для досягнення (компетентність та автономія). Тобто з такими собі «дофаміновими факторами». У людей з РДУГ точно присутня внутрішня мотивація, але дофаміновий дефіцит призводить до того, що її часто недостатньо для якоїсь більш-менш тривалої діяльності, спрямованої на віддалений результат. Наполегливо вчитися, щоби стати лікарем буде проблемою – потрібні зусилля (а дофаміну мало), потрібно передбачати наслідки (а дофаміну мало), потрібно повертатися до дії після відволікання (а дофаміну мало), потрібно взагалі почати цей проєкт (а дофаміну мало).

Це означає:

1. Безумовно краще спиратися на інтерес дитини (не тільки з РДУГ, звісно, але у нашому випадку це критично важливо для успіху). Так буде легше точно. Для цього треба шукати, що дитину зацікавить.

2. При цьому внутрішні мотиви постійно підкріплювати – похвалою, визнанням.

3. Сміливо застосовувати зовнішню мотивацію (чим глибшого вона рівня, тим ефективніше для саморегуляції, але найсильніша й найшвидша – батіг і пряник), коли внутрішньої бракує. Ризик «вбити» внутрішню є тоді, коли ця внутрішня мотивація існує. Якщо ж рівень дофаміну впав – тільки зовнішній стимул може його підняти. Бажання подивитися мультфільм має додати енергії для закінчення домашньої роботи.

4. Має сенс робити перерви у діяльності. Схоже, виникає певне «дофамінове виснаження», коли тільки переключення дозволить відновитися. Не поспішати заміщувати внутрішні мотиви зовнішніми – якщо дитині подобається щось робити, але вона просто втомилася, краще перерва.

5. Багаторазові повторення підкріплень чи прояснення наслідків дій – потрібно значно більше часу для навчання на помилках і на успіхах.

6. Більший контроль зменшує відчуття автономії, тому можна вигадувати додаткові зовнішні «контролери та нагадувачі» - таблиці, будильники, календарі тощо. В ідеалі – дитина сама собі робить ці зовнішні регулятори. З допомогою, звісно.

7. Критично важливо бути значимими іншими для дитини в позитивному сенсі. Тобто треба плекати почуття спільності, турботи, пов’язаності. Тоді ви матимете сильний вплив на мотивацію.

8. Так виглядає, що це загалом слушний підхід для всіх, не тільки людей з РДУГ. Але тут як раз кількісна, а не якісна різниця. Треба більше зусиль, щоби усвідомити мету, образ результату, більше зусиль для початку діяльності, для продовження діяльності, доведення до кінця. Потрібна зовнішня підтримка виконавчих функцій психіки.