20 батьківських помилок

Батько дитини з РДУГ

На помилках можна вчитися. Краще на чужих.

Тут помилки у вихованні дитини з РДУГ мої особисто та близьких родичів, дотичних до виховання.

Сину зараз 8 років, далі помилок буде ще повно, та наразі їх вже більше, ніж на дві хвилини читання:

1. Пропустити РДУГ.

Я закінчив університет у 2003, два роки працював у школі психологом. Мої уявлення про РДУГ ґрунтувалися на тодішніх знаннях при обмеженості інфо в інтернеті. Англійською я тоді не читав. Досвід шкільний геть не підійшов - яскраво гіперактивний хлопець тоді був геть інший, ніж мій син. Тому майже до кінця першого класу я був певен, що це не гіперактивність - ознаки не відповідали моїм неадекватним уявленням. Що цікаво, наші психологи теж це пропустили. Як нас, психологів, вчать?

2. Заперечувати розлади.

Коли ми почали ходити по психіатрах, багато крові у сімейних конфліктах зіпсували на взаємні звинувачення. Одна з претензій - не ходили б до психіатрів, не було б проблем, тобто страшних підозр. Що тут зробиш - на прийняття потрібен час. Але визнання проблеми - велетенський крок, адже одразу стає легше. Замість тривоги можна зайнятися пошуками та втіленням рішень.

3. Лекції.

Це просто катастрофа. Досвід показує, що лекції не допомагають. Вони призводять до тривалої нервової напруги, псування стосунків, пригнічення самооцінки дитини тощо. Проте вони нічого не дають. Але люди вірять в лекції. “Поговоріть з ним, поясніть”. “От зараз ми все пояснимо, і дитина буде поводитись інакше”. Пояснити важливо, але 95% лекцій - не пояснення чогось невідомого, а товкмачення вже відомого. З тиском, з пригніченням. І наслідки ще гірші. Притиснута стресом дитина контролює свою імпульсивність ще гірше.

4. Насильство.

Я пам’ятаю, як син доньку зіштовхнув з другого поверху двоповерхового ліжка. Вона гналася за ним, він видерся нагору перший і в грі штовхнув. Я, замість бігти до доньки, вхопив його й дав по дупі так, що аж сам злякався. Ніхто помітно не постраждав у підсумку, але всі злякалися. Це не призвело до зменшення імпульсивності. Хоч було ще кілька подібних епізодів, менш драматичних. Але мені здається, що син потім ще не раз відчував присутність поряд здоровезного громили, що може його знищити за бажання. Навряд це почуття можна назвати здоровим і корисним для виховання дітей. Страх. Поганий приклад. Тому насильство практично завжди помилка. І так до нього варто ставитися.

5. Залякування.

Страх як метод виховання. Гарно поєднується з лекціями та насильством. Наприклад, можна довго й регулярно розповідати про в’язниці, злочини й різні наслідки неправильної поведінки у дорослому житті. Або, цур мене, “віддам дяді”. Досі таке можна почути на дитячих майданчиках. Коли мета не пояснити наслідки, а саме залякати. Ну, ніби страх зменшить імпульсивність. Не знаю, не помітив. А посилення тривоги й загального стресу помітив. Дитина, яка живе у постійному стресі, навряд нормально розвиватиметься. А при РДУГ це ще й погіршить самоконтроль.

6. Вважати дитину невинною у конфліктах.

Принаймні у розмовах зі школою, іншими батьками. Я це бачив ще у садковий період, проте з іншим хлопцем. Тоді його мама дуже швидко налаштувала всіх батьків проти себе. Вірніше, там вихователька попрацювала, але мама не могла нічого протиставити, адже не йшла на контакт. Це така соціальна форма заперечення проблем. А дитина отримує сигнал - хай там що, не визнавай помилок. Там де заперечення - неможливе вирішення.

7. Вважати дитину винною у конфліктах завжди.

Діти дуже швидко розуміють, кого тут найлегше дістати. Хочеш цирку з акробатами й левами - зачепи гіперактивну дитину. Тут зрозуміло, самооцінка гіперактивної дитини й так летить вниз від постійних проблем, а тут ще й всі проблеми автоматично вішають на неї. Це рефлекс. Машо, ти плачеш? Васю, що ти зробив? Ударив? Може, там Васі й близько не було. І навіть якщо так (звісно, це неприпустима реакція), що було причиною?

8. Грубість.

І фізична - це вже було - і вербальна. Ситуація: дитина сидить, займається своїми справами. Більш того, у стані гіперфокусу. Дорослий звертається. Нуль реакцій. Дорослий ще раз. Ще. Гучніше. Щелепа вперед, нахил вперед, руки стиснуті в кулаки: “Я до кого звертаюся!? Я кому сказав!?” Ну, ситуація зрозуміла. Що ми маємо - дитина з дефіцитом уваги не може перемикатися, це фізіологія, але дорослий намагається навчити цю дитину манер шляхом хамства і грубості. Це парадоксальне послання - грубо й хамськи кричати на дитину за те, що вона поводиться, з моєї точки зору по-хамськи. Або бити дитину за те, що вона когось вдарила. “Битися не можна, саме тому я тебе б’ю”.

9. Давати дитині завдання у дусі “зроби це колись”.

Не зробить. Працює так: я кажу зараз завдання, виконуй. Колись потім - не виконає. Хоча можуть допомогти нагадування, будильник на телефоні. Зараз діти у бабусі і якщо я хочу, щоб вони, скажімо, робили комплекс вправ для спини щодня, мені треба щодня за допомогою родичів там організувати це. Інакше не виходить.

10. Полишати на дитину завдання.

Це можна, якщо завдання коротке. Але якщо ми з сином вирішили написати книгу, то мені доведеться щодня організовувати написання. Сказати синові, щоб він цим щодня займався - не вийде. Не буде. Я маю щодня сідати поряд чи хоча б всаджувати.

11. Спиратися на внутрішню мотивацію.

Теж не дуже. Зараз доводиться багато речей прив’язувати до нагород - дублони, за які можна грати на планшеті чи обмінювати на книги та інші речі. Я великий прихильник внутрішньої мотивації, але бачу, як по-різному у сина з РДУГ і доньки без РДУГ це працює. Донька купу речей готова робити просто для допомоги, з бажання бути поряд, бути корисною, робити внесок. Син робить те, що йому цікаво. І миттєво кидає нецікаве. Я облишив свій спротив “підкупу”. Але завжди намагаюся зацікавлювати.

12. Спиратися на негативні наслідки.

Коли ще в першому класі я організував систему балів за поведінку, там було так: малювали на дзеркалі зелені палички за гарну поведінку, чорні за погану. Ми їх визначили й малювали щодня. Якщо на вечір зелених менше, мультфільми не дивимося. Їх треба відробляти, заробляти зелені. Дуже швидко виявилося, що чорні накопичуються все швидше, відробити їх нереально, мотивація зникає. І все стає гірше, ніж було. Рішенням було - відмова від чорних. Якщо є 10 зелених - один мультик, 15 - два. Я не пам’ятаю деталей, але то було краще. Зараз в нашій дублонній системі є плюс і є мінус, але завжди підсумок у плюсі. Позитивне підкріплення краще за негативне, а в певні періоди негативне тільки погіршує стан.

13. Пускати день на самоплив.

Субота, ранок. Дорослі хочуть повалятися. Діти залазять до них у ліжко. І якщо просто валятися - гарантований конфлікт, образи, поганий настрій. Краще вже одразу мультфільм. Якщо у сина немає графіка, немає організації часу, немає якоїсь справи, він може знайти собі - почитає або складе конструктор. Але це далеко не завжди. Якщо не організувати діяльність, він може перейти до дрібних капостей. А далі все як сніговий ком.

14. Дискредитувати систему балів.

Якщо є система балів - плюсів та мінусів - за певну поведінку, нею треба користуватися. Якщо замість того, щоб мінусувати дублони, казати “мінус дублон” двадцять разів, ці погрози, а разом і дублони, швидко перетворяться на пшик, безглуздий рух повітря.

15. Кричати.

Чи не найпоширеніша помилка. Підозрюю, що з гіперактивною дитиною всі так чи йнак переходять до крику. Крик погано привертає увагу, хіба такий, що лякає. Крик погано доносить інформацію. Тому що головне послання, яке чує дитина: “Я злюся на тебе, ти в небезпеці”. Все решта пролітає повз. Крик дискредитує гучний звук як гарний сигнал про небезпеку. Тобто коли дитина звикла до крику, вона вже може не помітити чергового крику. Але саме цей черговий крик може бути про небезпеку. Тож краще крик залишити до моменту, коли дитина вибігає на дорогу - тоді вона зреагує і зупиниться певніше.

16. Нехтувати стосунками.

На дитині відбиваються конфлікти, взаємні звинувачення, образи дорослих між собою. Якщо ще дитина свідок відповідних сцен, це може мати наслідком обрушення батьківського авторитету, втрату орієнтирів “поводитися як хто?”, “слухатися кого?”, збільшення тривоги за відсутності такого стрижня. Сходіть до сімейного психолога. І точно не руйнуйте повагу одне до одного в очах дитини.

17. Дітоцентричність.

Погана практика - демонстрація суцільної жертовності. Коли ви віддаєте свою порцію смаколика, коли ви робите тільки те, що хоче дитина, коли дивитеся тільки те, чого хоче дитина. Коли переймаєтеся одягом дитини, а не своїм. Думаєте про уроки та секції, а про свої справи потім. Ви погіршуєте свій душевний стан, а дитина сприймає свою центральність як належне. Тут зрозуміло, чим би дитя не тішилося, особливо гіперактивне дитя, яке може влаштувати буревій за хвилину. Але наслідки кепські. Як у сльозах казала сестра Васі: “Васі книжку купили, а мені дулю?” Це у нас тепер сімейний мем для нагадування про баланс.

...Я б іще написав, але втомився морально та фізично згадувати помилки, особливо свої:). Це майже сповідь.

...Помилки, які підсвітили інші батьки:

18. Ображатися на дитину.

Тобто звісно, почуття образи виникає - бо десь всередині є прикрість, віра в те, що хоча б частково дитина погано повадиться навмисно. Неприйняття розладу, образа, гнів, потім грубість, насильство - ці речі йдуть вервечкою.

Помилка в тому, щоб на цій образі зупинитися й не пропрацювати її з собою. Образа дуже токсичне почуття, вона отруює стосунки, псує життя. Якщо вас гризе образа, знайдіть допомогу у психолога.

19. Самозвинувачення.

Ще одне супертоксичне почуття - вина. Вина гризе, знищує віру в себе, радість, надію. Дітям, а надто дітям з РДУГ, конче потрібно мати радісних і ресурсних батьків, які підтримають, які надихнуть, які просто своїм існуванням показують, що все буде добре, попри різні труднощі.

Батьки не винні у РДУГ дитини. Це не проблема виховання, це особливість роботи мозку. І якщо батьки й помиляються, їм ліпше брати на себе відповідальність і працювати над виправленням помилок та запобіганням новим. Відповідальність посилює, а вина знесилює.

20. Бути занадто строгими до себе.

Але помилки повторюються, гнів виринає, організувати життя дитини, коли своє життя не дуже організоване, не вдається, провина буяє... І тут важливо не вимагати від себе забагато. Не картати себе за помилки засильно. І всзагалі, бути занадто строгими до себе - адже це прямий шлях до депресії.

Батькам варто підтримувати самих себе. Як найкращий друг послухає, зрозуміє, поспівчуває, висловить впевеність, що все вдасться - так і батькам треба ставитися до себе. Здорові батьки - ось що потрібно дитині.

Якщо у них підозри на депресію, тривогу - не треба зволікати зі зверненням до психіатра і психотерапевта. Берегти себе - батьківський обов'язок.